Інсайд із Донецька. Міфи та реальність про життя в окупації сьогодні

.

Марія любить Україну, але не може залишити у Донецьку хвору матір. Бабуся хоче померти в рідному домі і ніяк не погоджується на переїзд. А у Києві у Марії донька, до якої вона періодично приїжджає на тиждень-два. В останні роки, звісно, ​​рідше. Ми зустрілися у кафе на Хрещатику за день до від'їзду жінки назад, до окупації. У неї попереду довгий шлях: Польща, потім Біларусь, далі росія і окупований Донецьк. Я починаю з питання, яке останнім часом викликає чимало суперечок в Україні…

- Чи справді українці, які виїхали з окупації, повертаються до Донецька?

- Повертаються, але переважно для того, щоб вирішити свої питання з нерухомістю, яку росія може націоналізувати, а потім їдуть назад. Щоправда, для цього їм потрібно пройти через пекло у Шереметьєво, отримати російський паспорт, багатьом – місяцями позиватися, якщо їхнє майно несподівано опиняється під арештом.

- Арештовують те житло, за яке не платять квартплату?

- Не обов'язково. У мене знайома залишила три квартири і поїхала. Вона оплачувала їх весь цей час. Наразі вирішила продати, повернулася, а вони всі заарештовані. Виявляється, хтось написав донос, що ніхто там не живе. Приїхала комісія, сусіди підписали. І тепер вона позивається вже 9 місяців, сидить у Донецьку.

Або як вони (окупаційна влада – авт.) ще зробили: коли ти приїжджаєш, ти маєш внести квартиру до Росреєстру. Для цього ти отримуєш російський паспорт (до речі, це швидко робиться, я буквально за тиждень зробила), йдеш у Росреєстр, а там виявляється, що у приватизації брав участь ще хтось, якийсь родич. Навіть не прописаний, а просто брав участь у приватизації чи купівлі! І ось ти маєш особисто привести всіх членів сім'ї, які прописані чи мають частку. І мало того, що вони мусять бути особисто, вони також повинні мати російський паспорт. І жодних довіреностей уже не приймають, навіть із російських посольств за кордоном. Тільки особисто людина повинна бути. А зібрати всіх не реально. І виходить, що ти можеш оформити свою частку нерухомості за російським законодавством, але продати квартиру все одно не можеш, адже тільки твою частину ніхто не купить, все ж хочуть мати всю квартиру, а не частку в ній.

І така ситуація у кожного третього, мабуть. Тому дехто, особливо люди похилого віку, змушені жити тут. А потім вони приживаються, отримують російську пенсію і залишаються – не всі можуть наважитися просто взяти і кинути свій будинок, щоб повернутися на орендоване житло в чужому місті.

- Тобто далеко не всі, хто справді приїжджає, залишаються?

- Думаю, у Донецьку таких небагато. Принаймні я не знаю про такі випадки. Можливо, в Маріуполі залишаються, тому що його було окуповано нещодавно, і люди, які не встигли осісти в Україні, поласувалися на обіцянки компенсації за зруйноване житло та видачу нових квартир. Там є такий момент. У ту ж саму Волноваху, я чула, повертаються. Але в Донецьку у мене немає знайомих, які приїхали б спеціально, щоб залишитися. Занадто багато часу минуло.

- І що реально компенсують? Видають нове житло?

- Одиницям, щоби по телевізору показати. Більшості – ні. Та й житло там дуже низької якості. Я ось їхала цього разу з жінкою, яка поверталася з Маріуполя до Африки, де вона зараз мешкає з родиною. Вона скаржилася, що їм замість трьох квартир, які мали, дали одну, але там склопакети з одного скла. Не подвійні або потрійні, а одне скло. А зими у нас холодні.

- Моє джерело в Луганську каже, що туди справді повертаються, але тому, що там уже не стріляють і в місті багато чого будується, ремонтується. У Донецьку, наскільки я розумію, ситуація відрізняється?

- Так, я проїжджала через Луганськ і мене вразила там якість доріг. Там справді щось роблять. У Донецьку зовсім інша картина. У Донецьк, якщо ви зараз приїдете, ви його не впізнаєте. Він… є таке ємне українське слово – занедбаний, потопає у смітті. Гори сміття! Такого ніколи не було. Щури спокійно бігають!

 Університетська зараз (одна із центральних вулиць Донецька – авт.) – це бомжацький шлях. Увечері там темно скрізь, вікна забиті. Життя практично немає. Університетська ж найбільше від обстрілу постраждала.

- Чому саме вона?

- Чесно – не знаю. Може тому, що на Щорса (паралельна вулиця – авт.) військові частини були. Взагалі не знаю, але там дуже багато вибито вікон. По Артема (центральна вулиця міста – ред.) далі Дитячого світу – теж морок суцільний. Моторошне видовище.

- Яка ситуація з водою зараз?

- Дуже погана ситуація. Ну так, вони начебто зробили, що вода є три години щодня. Краще, ніж було, коли раз на три доби. Але графіка як такого немає, тобто вгадати, коли вона піде, неможливо, щоби користуватися. І дуже погана якість води. Мене ось сусідка нещодавно спеціально покликала, каже: прийди, подивися. Вона набрала воду, а за чотири дні в ній у прямому сенсі пуголовки плавають. Чесно. Я після цього навіть ванну собі не набираю.

Ми зіпсували всі ємності, у яких була вода. Вона дає якийсь осад, який прилипає до стін так, що ти не можеш здерти навіть.

- Може шахтна?

- Не знаю. Вони кажуть, що це вода із Ростова. Але ж я знаю, що на околицях Ростова також є проблема з водою. Там люди скаржаться, що води взагалі немає – «кинули всю на Донбас». Але ж і в нас її немає.

- А електроенергія? Чи є відключення, як у нас?  

Це, знову ж таки, від району залежить. Якщо Пролетарський, Будьонівський райони, куди переїхала майже вся публіка з Петрівського, Кіровського, Київського районів, де сильно стріляли, – то там рідко відключають, лише через аварійні ситуації. А ось решта: Текстильник, Петрівка, Київський, частина Ворошиловського (центр міста – авт.) – там і темно, і води взагалі може не бути. І опалення не включають у цілих під'їздах, бо по стояку в одній квартирі можуть жити. Через це всі на Пролетарку, Будьонівку і переїжджають

- А як з опаленням  взагалі в місті?

- Також від району залежить. У Будьонівському районі – батареї теплі. Але я хочу сказати, що саме за тепломережі росіяни взялися серйозно. І роблять їх капітально. Дуже якісно змінюють труби. Вже два роки. Щоправда, вони змінюють, а засипати їх і класти асфальт повинні вже наші, місцеві. А наші… Загалом, як дощ чи сніг – ми всі там спотикаємось, падаємо, розносимо бруд.

- Саме росіяни ремонтують?

- Так. Я навіть познайомилась із хлопцями. Вони з Московської області. Їм сказали: або мобілізація, або їдете сюди працювати. Вони кажуть: «Вважали за краще приїхати, навіщо ж нам воювати?». Ну, і вони дуже добрі гроші отримують. За місяць десь 400 тисяч. Це, як військовим. Але якби, припустимо, я захотіла працювати як новоспечена громадянка росії, то мені вдесятеро менше платили б.

- І як вони це пояснюють?

- Ніяк не пояснюють. Взагалі ніяк. Знають, що у нас роботи немає, спробуй взагалі хоч на якісь гроші влаштуйся. І це не лише москвичі. З Башкирії, я знаю, бригади приїхали, із Сибіру.

- Ось ви кажете, що наших небагато туди повертається. Але звідки тоді пробки у Донецьку? Є ж відео: там реально пробки, як до 2014 року.

- Так, машин багато. Як ось тут зараз багато (на Хрещатику – авт.). Але це де пробки? Це не центр міста, як раніше. Це – коли ти їдеш із Макіївки до Донецька – дуже багато їде машин чомусь.

- Напевно, у Макіївці безпечніше, і квартири дешевші, тож туди всі їдуть?

- Не знаю, Червоногвардійський район там теж сильно постраждав.

- Але людей, хоч би візуально, більше стало на вулицях? Хтось купує там квартири, якщо наші продають.

- Багато наших же й купують із депресивних міст: Горлівка, Єнакієве, Сніжне… переселяються до Донецька. Там усе вже зовсім мертве, от вони й їдуть до Донецька. Тому людей справді візуально більше. Але не всі купують квартири. Багато хто орендує, або просто займає порожнє житло.

Купують переважно російські військові. А чому купують? Бо коли ти маєш своє житло, ти можеш не ночувати в казармі. Тому вони купують, перевозять сім'ї. По-перше, це спати не в казармі. По-друге, сім'ї перевозять в основному з таких регіонів росії, де зовсім сумно.

Я ось навесні їхала з Москви. І ззаду мене сиділи російські військові. І я чую, як вони захоплюються, яке шикарне місто «Єнакуєво» (Єнакієве – авт.).

Ну дуже воно їм сподобалося. А поруч сидить жінка і каже: «Ну, якщо вам «Єнакуєво» сподобалося, то Донецьк тоді точно столицею світу здасться.

Тому, так, росіян стає більше, наших все менше. Знову ж таки, донецька публіка переїжджає до Краснодарського краю, до Ростова – там купують квартири. Здебільшого ті, у кого родичі загинули на фронті. Адже їм виплачують величезні гроші. По 7 мільйонів одержують. Це 70 тисяч доларів. І вони купують квартири в росії та їдуть туди. Особливо ті, хто з депресивних наразі Київського, Ворошиловського, Петрівського районів.

- Тобто, заміщення населення йде як би «природним» чином? Людям створюють умови гірші, ніж були, тому вони їдуть. А для росіян навіть такі умови кращі, ніж у них на батьківщині, тож вони приїжджають?

- Так, справді, наші донеччани виїжджають, і їхнє місце поступово займають, росіяни.

- А як ставляться місцеві до приїжджих із росії?

- Ну, як можуть ставитися місцеві до чужих? Але, звісно, ​​ніхто цього не покаже. Тільки якщо у вузькому колі. Бо можуть посадити за шпигунство. Люди зараз дуже бояться. Ніхто не розбиратиметься, шукатиме докази. Там закону немає. Просто заберуть та посадять. Тому зовні – нейтральне ставлення. Принаймні вголос ні великої любові, ні антипатії ніхто не показує.

- А як до вас поставляться, якщо дізнаються, що ви їздили до України?

- Я й не приховую цього. Нормально ставляться. Але ж у мене й коло друзів таке. Хоча в моєму під'їзді всі знають, що я їжджу і що в мене просто обставини такі, інакше я давно поїхала б. З тих, хто залишився, у багатьох такі ситуації, що родичі тримають, або нерухомість. Наприклад, у квартирі прописані діти, онуки. Але вони поїхали давно за кордон і нізащо не приїдуть російські паспорти отримувати, щоби продати цю квартиру. А люди похилого віку теж не можуть ось так взяти і кинути все роками нажите. Тому сидять тут – просто охороняють квартири.

- А якби їм запропонували виїхати звідти з умовою відмови від житла в окупації в обмін на надання рівноцінної житлоплощі в Україні – багато хто б погодився?

- Літні люди навряд чи. Навіть мій вік (50-60 – авт.) пішов би на це. А ті, хто старші – ні. Я часто чую, як старі люди кажуть, що їм і хотілося б, але «тут похований мій чоловік, мій син і я хочу бути поруч». Та й за 10 років люди пристосувалися вже. По-перше, там пенсія вища. А якщо виповнюється 80 років, тобі так звані президентські додаються – 10 тисяч. Це добрі гроші.

Ну і знаєш, навіть те, що ціни піднялися: ну скільки стара людина їсть? Отже, гроші залишаються. І біля тієї бабусі діти, онуки, які її бережуть. Тобто вона вже не тягар, як зазвичай у нас пенсіонери, а в центрі життя, опора молодим. Ну, куди їй їхати?

- А молодь?

- Молодь – звісно. Якщо особливо нормальна молодь, то там не хоче жити. Але багато й таких, які, скажімо, соціально неблагополучні. І їм там добре, вони там народжують, їм теж виплати за це йдуть. Містом дуже багато мам з колясками ходять.

 - А що зараз із мобілізацією? Раніше ловили просто на вулицях...

- Ловили капітально, так. Нині так явно не ловлять. Але все одно ходять квартирами, дізнаються, хто де живе. Тобто ніби готують щось. Та й агітують дуже багато на контракт, великі гроші обіцяють.

- А росіяни, які приїжджають до Донецька, і військові, і ті, які просто купують квартири, – як вони ставляться до місцевих?

- Ніяк. Контакт із місцевими мінімальний. Особливо чеченці: вони взагалі тримаються дуже відокремлено, і від нас, і від інших росіян.

- Якщо на ваш суб'єктивний погляд і просто судячи з вашого оточення: який відсоток людей, які жили в Донецьку до 2014 року, на сьогодні все ще живе в місті?

- Я думаю, 30 відсотків залишилося. Ну, принаймні щодо моїх знайомих. Але моє оточення – як правило, люди освічені. Адже багато в Донецьку тих, які зроду нікуди не виїжджали, їм і порівнювати нема з чим. Вони живуть «з телевізора», хавають його, підлаштовуються під навколишнє оточення. Серед таких може і менший відсоток тих, хто виїхав.

- Добре, а на яку, на вашу, знову ж таки суб'єктивну думку відсоток людей там досі чекають на Україну?

- Я думаю, 50 на 50. Так, 50 на 50! Дуже багато хто говорить, що поїхали б, якби не ті обставини, що їх там тримають. Та й росія теж не принесла нічого хорошого! А знаєш, що Росія принесла? – Черги! Скрізь черги! Гірше, ніж у Радянському Союзі. Та й бруд. І страх! І ще пияцтво! Адже навіть ті, у кого родичі загинули у СВО – вони отримали за них великі гроші, але що з ними робити, люди просто не знають. І вони п'ють! Багато п'ють!

- От якби, припустимо, ви заговорили зараз у Донецьку українською мовою, яким було б ставлення оточуючих?

- Напевно, просто глянули б, як на ненормальну. Я нещодавно була свідком, як на ринку жінка голосно говорила українською. Від неї просто шарахалися всі. Не знаю, навіщо вона це робила, може, просто пустилася берега.

- Але ж її не здали в поліцію, не побили?

- Ні. Шарахалися, але ставилися швидше зі співчуттям. Це ж тільки по телевізору у нас всі так люблять росію і путіна. Насправді жодної любові немає. Просто терплять і мовчать, щоби не посадили. Ну, або якщо на роботі потрібно – люблять.

- А як усі ці відео, де бабусі плачуть від щастя жити у росії?

– Я тобі розповім, як вони плачуть. Нещодавно саме моїй знайомій довелося російський паспорт отримувати. Ось їх поставили в ряд всіх, видали ці книжечки з конституцією, та змусили російський гімн співати. А вона каже: я стою та плачу. Мені боляче через те, що дожила до таких років, а мене, як собачку дресированого, змушують співати, щоб цукерку дали. А ці її питають: ви чого плачете? Вона каже: від щастя...

Або ось я з жінкою їхала звідти. У неї чоловік у Луганську помирав, а її в Шереметьєво не пропускають. Вона там уже і просила, і плакала, і принижувалась – не пропускають! І так чотири дні там на матраці! А потім їй кажуть: от скажіть на камеру, як ви любите росію, тоді пропустимо. І вона сказала. І розповідає це, плаче, та й каже: «Дівчатка, якщо ви це побачите, знайте, це мене змусили. Вони зруйнували моє життя, сім'ю розірвали, – я їх ненавиджу». Ось так ці ролики знімаються.

- А що, так довго маринують людей у ​​Шереметьєво?

- Взагалі, кому як пощастить. Але не пропускають багатьох. І не дай Боже, якщо ви вже в літньому віці, та ще й сказати, що їдете, щоб квартиру продати: не пустять. Якщо працездатного віку – пропускають. Але над чоловіками дуже знущаються. І перевіряють все: телефони, соцмережі… Я, коли ще був гуманітарний коридор (у Сумській області – авт.), їхала – мене догола роздягали. Не знаю, що вони сподівалися знайти. А ще більше знущаються у Бєларусі. Ось у мене паспорт є російський, я транзитом просто їду через Бєларусь, і все одно ставлення прикордонників гірше, ніж коли фашисти, напевно, знущалися.

- Що зараз працює у Донецьку? Які підприємства? Де люди заробляють?

- На ДМЗ (Донецький метзавод – авт.) працюють якісь цехи, Макіївський коксохім димить постійно. Шахти із коксовим вугіллям у нас працюють. Та й ринок – продавці подушок, ковдр зараз озолотилися, мабуть. Бо всі приїжджі купують.

- А продукти?

- Російські – дуже поганої якості. Їсти неможливо. Багато бєларуських товарів – вони кращі. На ринку весь Кавказ. До речі, дуже багато машин із Грузії везуть зараз.

– А молодь, яка школу закінчує, – вони у місті залишаються?

- Молодь переважно прагне виїхати до Краснодарського краю або до Москви, Пітера.

- Чому не в Україну?

- Бо ж в Донецьку у них родичі, і з Краснодара чи Ростова вони можуть приїхати до них. А з України – довго, дорого та небезпечно.

- А люди вірять, що Україна ще може повернутись? Адже одна справа хотіти, а інша реально думати, що так і буде.

- Вірять. Я скажу так: я не зустрічала людей, які б були на 100% впевнені, що росія – це вже назавжди. Є, звичайно, шалені бабусі. Але таких меншість. Більшість припускають, що Україна повернеться. І багато хто хоче цього. Не хочуть лише ті, хто сильно вляпався у росію. Вони замарані, і вони, звісно, ​​бояться повернення України. Але й вони припускають це.